Скачать с ютуб "Круча " фрагмент оповідання читає автор в хорошем качестве

"Круча " фрагмент оповідання читає автор

Юрко сидів на кручі. За його спиною була могила. А попереду нього обрій. Обрій синьою смужкою загортався до низу з обох боків, адже земля була круглою і небо стікало з неї, наче мед з яблука. До тієї щілини було близько, два-три удари по стовпах повітря дужими крилами мовчазного крука, що самітником кружляв над головою Юрка. Та у тому «близько» вмістилася і вужівка асфальтової дороги, і блискіт річки, і, навіть, тісно притулені одне до одного дачні господарства, які барвистими крихтами просипалися під темний сосновий ліс, кинутий по обидва боки від річки. Юрко дивився і слухав. Вітер перебирав чорне пір’я крука. Джміль гудів, важко піднімаючись над квіткою шипшини. Деренчали мотори. Круча розрита і стягнута донизу тогорічними дощами, просилася до спокою. Але люди, які чинили з нею зло, шукали відради у власній силі. Їм здавалося, що вони, мов, оті античні велетні, перемагають час швидкістю, підпорядковують своєму бажанню простір. Круча вмирала. Під нею, на ній і над нею порядкували любителі мотоциклеток, завзяті хлопи. Вони зідрали, мов, шкіру з верблюжого горба, з кручі різнотрав’я і налагодили доріжки для перегонів. Вони були тими, ким були і вини їхньої, і чесноти в тому не було. Юрко намагався зосередитися на гудінні джмеля, обіпершись на нього він хотів торкнутися блискотіння річечки і підняти оті впалі низу краї неба над землею, щоби не так швидко день стік у ніч. За спиною була могила – старий цвинтар. Угорі кружляв крук. Простір просідав, малів. Юркові заважав гуркіт моторів і визиги гальм, Юркові заважали упорядники часу,Юркові хотілося спати. Як давно круча стала під мінливим небом, спираючись на сни Юрка? Коли на ній примостилася могила? Коли над нею взявся кругу самітник крук? Коли? Нащо те знати і кому? Юрко сидів на кручі, коли і кручі ще не було. Але тепер йому заважали шумливі люди. Не те, щоб він сердився на них, а просто: вони йому заважали. Сонце хилилося за могилу. Сонце хилилося туди, куди Юрко давно не дивився, він дивився на схід, туди, де блискотіла річечка і де мерехтів у косому промінні надвечір’я крильцятами джміль. Між ним і тим на що він дивився аж до підошви кручі деренчали мотоциклетки. І різнотрав’я, яке тішило Юрка колись, не було. Була суха влежана глина зі слідами протекторів. Юрко, зітхнувши, піднявся. Тінь його впала на леваду під кручею, бо сонце світило йому у спину. І з того низького сонцестояння тінь Юрка видалася довжезною, ген до обрію. Люди, зайняті залізяччям, не сахнулися тієї тіні, не глянули в небо: чи не хмара бува стала горою сірою над ними. Ні, люди були зайняті залізяччям. Юрко жалісливо посміхнувся, опустивши очі, дивлячись на людей унизу, з того обличчя його зістарилося і взялося тужливою зморшкою біля рота. Тоді він знову подивився удалечінь. Подивився туди, де блискотіла річечка, де пруг тікав верху не торкаючись низу. І, наче вмився цілющою росою, набрав світла, став до мрії. Юрко розправив крила і полетів. Круча сплощилася до підошви, її не тримало різнотрав’я, її точили мотоциклетки, вигризаючи живе мертвим. Могила насувалася на людей. Між ними і нею не стало нікого. Юрко сидів на березі річки. Річка дихала очеретами, торкаючи берег, на якому сидів Юрко сонячною стороною, а інший берег був ще темним, тінявим то і був край землі, з якого небо стікало в річку. Юрко знав, що круча зійде верху багато швидше, аніж впаде низу через людей на мертвому залізяччі. І заквітують її схили, і джміль віднайде нірку-схованку в її тілі, і крук візьме у коло могилу. Але Юрко знав і те, що могила, хоч як би там не було, не віддасть свого. Мертве тягнеться до мертвого, а живе до живого. Андрій Дзюба