Скачать с ютуб Стус: Перехожий. Тиша.. в хорошем качестве

Стус: Перехожий. Тиша..

виступ на Міжміському онлайн фестивалі Інтерсіті Live 0.2 частини камерної опери "Стус :перехожий" на вірші Василя Стуса тренер: Klim спів: Софія Баскакова контрабас, спів: Ігор Димов фортепіано, спів: Володимир Руденко слова: Василь Стус музика: Володимир Руденко драматург: Klim сайт: http://stus-opera.com/ facebook:   / stus.opera   instagram:   / stus.opera   вірші, що використовуються в композиції: 1.Там тиша. Тиша там. Суха і чорна і крешуть кола сиві голуби. Тож як не вдатися до ворожби, як ніч по горло мороком огорне? І видається: віщуни проворні перед тобою мечуть жереби. В квадратах жертв — чистописом журби — усепокора, майже невідпорна. Свічадо спить. У ньому спить свіча, розплатана метеликом, акантом. В щопті аканту — біль твій — діямантом. Сліпучим оком глипає одчай. Стань. Не стирай з свічаддя порохи — то все — твої страхи, страхи, страхи… 2.У темінь сну занурюється шлях. Все вище й вище засягають води терпкого забуття. Все ближче край. Дивлюся в порожнечу днів і літ — і думаю: де та межа, котрою вертається утрачена душа у прапервні. У паділ тих розкошей, які сурмили молоді літа. Камо грядеши? Неслухняний крок пізнав себе у цій ході невпинній, а ти лише в його ступаєш слід. І вужчає благенька смужка літ, мов тінь твоя, що йде тобі назустріч і врочить, врочить… Ось і заламалась твоя дорога. Темінь. Прірва. Край. Зайди за грань. Нам надто тяжко жити непевністю. Межи. Напівступою, як над собою винесений крок задумався і скляк. Напівбажання, на півваганні втяте. Гони меж ховаються за пагорби терпіння і невидимі для зухвалих мет простертості. О, що б, коли б той край пізнав дробинність нашу! Що б то стало — горі — горою бути? Що б то нам посовгнути — ці межигони часу, марудні межигони живоття, коли змарнілі постаті снаги, ці бурі пристрастей попопелілих, раптово окошилися на нас. І хочеться сягнути за крайчасу, за прапервні. І все почати знов. Первослідом. О, що б то нам прямитись поверненням у смерть. О, що б то йти узгір’ям долі в верхогір’я крику, яким прорвався тверді першотвір, і збурив певність німоти і тліну! О, ті нестерпні виходи за грань привсюдності! О ті наломи ляку, ота зухвала згага самовтеч, жага згоряння, спалення, авто­ дафе. Та паморозь терпінь і вічна недоконаність дерзання, рух руху руху. Те безмежжя сил, розбурханих од молодого болю, ті иарури зусиль, та виднота себеявлення, та оглухла прірва обрушення і заступання за видиму смерть, аби тороси муки ліпили лона квітам. Ось ти є, непевносте. Оце ти й є, дорого, котра прожогом навертає нас до серця серця, ув аорти шалу, де безбережжя голубиний гуд. Так обрій замикає небо й землю. Склепи ж повіки. Віщу таїну спізнати серцем, духу не згубивши, і кров, що рветься з голосних аорт, погамувати — мабуть, не під силу нікому з нас…